Станіслав Бойко й Олена Давліканова, старші аналітики Sahaidachnyi Security Center, опублікували нове дослідження в журналі «Ethics and Armed Forces» Інституту миру та військової етики (Institut für Frieden & Militärethik). У ній вони розмірковують, як саме може відбутися напад на Європу і чому значна частина західної дискусії відштовхується від хибних припущень.
Чимало прогнозів вказують на 2029–2030 роки як момент, коли Росія може становити пряму загрозу для членів НАТО. Автори ставляться до цих термінів обережно, адже наявність у Росії потрібних сил ще не означає готовності їх застосувати. Питання, на якому вони наголошують — коли саме Москва вважатиме обставини достатньо сприятливими для нападу.
Ця різниця важлива, оскільки Росія може оголосити про успіх, навіть не вигравши війни у звичному розумінні. Їй потрібен результат, який можна подати як перемогу, і територія в Україні чи в державі НАТО — не єдине, чим можна цю перемогу обґрунтувати. Послаблення Альянсу через викриття його внутрішніх суперечностей і непідготовленості слугує тій самій меті.
Росія досі не може просунутися далі багатьох українських сіл, проте здатна нашкодити трансатлантичним відносинам й впливати на те, як європейські уряди та виборці сприймають оборону. Порушення повітряного простору Польщі та Румунії це наочно показали: реакція була повільною й невпевненою, і саме ця видима слабкість може спонукати Москву діяти раніше, ніж припускають експерти.
За всім цим стоїть виклик усталеному способу мислення — припущенню, що Європа зараз перебуває в мирі. У статті Станіслав Бойко й Олена Давліканова спираються на два ресурси Центру, щоб його спростувати — Everywhere War Tracker і аналітична доповідь «Війна, якої “не існує”», які показують, що гібридні дії — не альтернатива війні, а етап підготовки до неї.
Росія подає це протистояння як цивілізаційне й екзистенційне, де російські амбіції сягають далі колишнього радянського впливу, прагнучи світоглядного зламу демократичних суспільств і руйнуванню європейського проєкту. Дані з Everywhere War Tracker про кібероперації, диверсії, порушення повітряного простору та збої в роботі інфраструктури поодинці виглядають як розрізнені інциденти, але разом демонструють і зростання кількості, і зміну якості російських нападів.
Автори наголошують:
«Можливо, Росія не готується до війни проти Європи. Можливо, вона вже веде таку війну».
Розмірковуючи про можливий сценарій нападу, автори радять не орієнтуватися на війни минулого століття. Найімовірніше, Росія поєднає стару доктрину з новими спроможностями, напрацьованими в Україні, і діятиме поетапно, щоб знекровити оборону ще до великих наземних боїв.
Напад може розгортатися у чотири фази:
- Перетин порогу — скоординовані кібер- і фізичні диверсії проти критичної інфраструктури в поєднанні з інформаційними операціями, щоб створити відчуття, ніби вся система валиться водночас.
- Повітряний наступ — майже одночасна багатодоменна кампанія вглиб оборони, спираючись на запаси ракет і масу дешевих дронів, щоб знищити авіацію НАТО ще на землі.
- Зона ураження — якщо західні сили відповідатимуть, глибока, щільно захищена зона бойових дій, із щільним застосуванням РЕБ і безпілотних систем.
- Територіальне закріплення — наземні війська вступають останніми, малими тактичними групами під постійним прикриттям дронів, а не броньованими колонами.
Змусивши НАТО до тривалої й кровопролитної війни ближнього бою на власній землі, Росія розраховувала б на низький поріг терпимості Європи до людських втрат, з метою радше підірвати авторитет Альянсу, ніж захопити територію.
Автори також аналізують, звідки може статися напад — від найімовірнішого до найменш імовірного (в країнах Балтії, Готланді, Сааремаа, Гіюмаа чи Арктиці).
У статті також показано: попри сукупну перевагу НАТО, Європа може виявитися вразливішою за Україну, оскільки:
- переозброєння досі йде за темпами мирного часу, тоді як російська промисловість працює у воєнному режимі;
- розрив полягає не так у запасах, як у новій техніці й навчених людях, здатних нею користуватися, чого Європі здебільшого бракує;
- сприйняття загрози різне на північному та східному флангах і в решті континенту, а залучення США, зайнятих війною з Іраном і обережних щодо Китаю, залишаються під знаком питання.
Станіслав Бойко й Олена Давліканова насамперед повертаються до сприйняття, на якому стримування тримається не менше, ніж на техніці:
«Москва не потребує впевненості в успіху. Їй достатньо лише певних сумнівів щодо єдності Заходу та його реакції».
Звідси й практичний урок — чим переконливіше виглядає готовність Європи, то меншою стає ймовірність нападу — і що Європі варто готуватися «у стратегічному середовищі, в якому розмежування між миром і війною стає дедалі складнішим».
Читайте повний аналіз Станіслава Бойка й Олени Давліканової в Ethics and Armed Forces.