Росія дедалі більше робить ставку на той тип озброєння, протидіяти якому Україні найскладніше — балістичні ракети. Після кожного масованого удару знову постає та сама потреба: Україні потрібно більше ракет-перехоплювачів для Patriot. І вони дійсно потрібні, у великих кількостях. Президент Володимир Зеленський уже говорив про сотні додаткових перехоплювачів, необхідних для захисту енергетичної системи взимку.
У колонці для «Української правди» співзасновниця та директорка Sahaidachnyi Security Center Леся Огризко пояснює: проблема значно ширша за питання, коли партнери передадуть Україні наступну партію ракет.
Україна опинилася в умовах глобального дисбалансу: балістичних ракет виробляють швидше й у більших кількостях, ніж Захід спроможний виробляти засоби для їх перехоплення.
Росія виробляє від 800 до 1100 балістичних і квазібалістичних ракет на рік. Разом із постачанням із Північної Кореї ця цифра перевищує 1200. Це понад сотня ракет щомісяця. На перехоплення однієї цілі зазвичай доводиться витрачати два-три перехоплювачі.
Водночас держави у Європі, на Близькому Сході та в Індо-Тихоокеанському регіоні, у розпорядженні яких є Patriot, самі стикаються з ракетними загрозами. Попит на PAC-3 зростає швидше, ніж їх встигають виробляти. На думку Лесі Огризко, Україна має й надалі наполегливо просити партнерів про додаткові ракети: політичні обмеження, які раніше здавалися непорушними, вже не раз вдавалося зрушити. Проте небезпечно будувати стратегію на припущенні, що хтось із союзників зрештою просто відкриє свої склади.
Не вирішує проблему й час — принаймні в тих горизонтах, які критично важливі для України. У 2025 році Lockheed Martin виготовив понад 600 PAC-3 MSE, а американські контракти передбачають вихід приблизно на 2000 ракет на рік до кінця 2030-го. FREYJA — флагманський проєкт Інтегрованої коаліції протиракетної оборони, яку Україна та дев’ять європейських держав започаткували в липні — є одним із найважливіших внесків України в європейську оборону за час повномасштабної війни. Однак жоден із цих процесів не дасть необхідного результату навіть до 2028 року.
Отже, це означає, що Україні ще кілька років доведеться жити в умовах, коли перехопити кожну балістичну ракету неможливо. У колонці Леся Огризко пропонує п’ять напрямів роботи, які мають допомогти державі адаптуватися до цієї реальності.
- Нарощувати спроможності для далекобійних ударів, визначивши пріоритетними цілями російське ракетне виробництво, постачальників його компонентів та пускові установки.
- Запустити державну програму з переміщення, дублювання та захисту критично важливої інфраструктури, яка має працювати навіть в умовах систематичних ударів: командних пунктів, медичних об’єктів, зв’язку, енергетики та водопостачання. Почати варто з аудиту тунелів, шахтних виробок та інших захищених об’єктів, які вже є в Україні.
- Зробити FREYJA одним із європейських оборонних пріоритетів — із відповідним фінансуванням і темпом реалізації. Україна зі свого боку може дати проєкту унікальний бойовий досвід, якого не має жоден інший учасник.
- Розгорнути публічну кампанію за передачу Україні наявних перехоплювачів, яка не обмежуватиметься переговорами між урядами, а залучатиме парламенти, військових, громадянське суспільство та українську діаспору.
- Домовлятися зі США про ліцензування, локалізацію виробництва та інтеграцію в ланцюги постачання. Це не допоможе пройти найближчу зиму, але може мати вирішальне значення у 2029 році.
Було б помилкою зводити проблему балістичних загроз лише до питання, хто ще може передати Україні ракети. Значно важливіше питання — що має робити держава, якщо перехоплювачів фізично не вистачає у світі.
Україна не може швидко змінити цю арифметику, але вона може зробити так, щоб її наслідки були якомога менш руйнівними.